"Мінливе й вічне слово поезії"
(До Всесвітнього дня поезії)

З нагоди Всесвітнього дня  поезії Національна парламентська бібліотека України підготувала віртуальну книжкову виставку "Мінливе й вічне слово поезії".

Всесвітній день поезії було проголошено делегатами 30-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в 1999 році. Перший всесвітній день поезії відбувся в Парижі (Франція) 21 березня 2000 р., де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО. "Поезія, — говориться в рішенні ЮНЕСКО, — може стати відповіддю на самі гострі й глибокі духовні питання сучасної людини — але для цього необхідно залучити до неї як можна більш широку суспільну увагу. Крім того, Всесвітній День поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доноситься до читачів творчість сучасних поетів; літературним клубам, що відроджують споконвічну традицію живого звучного поетичного слова". Цей День, вважає ЮНЕСКО, покликаний послужити створенню в засобах масової інформації позитивного образу поезії як справді сучасного мистецтва, відкритого людям.

• Шевченко, Таpас Гpигоpович. Зібpання твоpів: У 6 т. / [Редкол.: Жулинський М. Г. (голова) та ін.; HАH Укpаїни. Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка]. — Вид., автент. 1-6 т. Повного зібpання твоpів: У 12 т. — К.: Hаук. думка, . . . . - . Т. 1: Поезія, 1837-1847 / [Упоpядкув. та комент. І. Д. Бажинова та ін.; Ред. В. С. Боpодін]. — 2003. — 781, [1] с., поpтp.

Ірина Жиленко

• Жиленко, Іpина Володимиpівна. Євангеліє від ластівки: Вибp. твоpи / [Пеpедм. М. Жулинського]. — [2-е вид.]. — К.: Унів. вид-во "Пульсаpи", 2006. — 486 с.: поpтp.

В затинку чуда

В затінку чуда, в світлі надії
так і живемо. Веснам радієм.
Рано встаємо - будні чи свята.
В сінях у нас завелись ластів'ята.

Після дощу багряніють черешні.
Рак з-під місточка вистромив клешні.
Коник приспить нас, а півень розбудить.
В світлі надії, в затінку чуда.

Сонях старенький смутно згорбатів.
Будем на осінь добрі й багаті.
Витопим грубку. Книги розкриєм.
В затінку чуда, в світлі надії.

Ірина Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в м. Києві. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою "Соло на сольфі", яка спричинила тривалу дискусію у пресі.

Ірина Жиленко - автор близько двадцяти книг: "Соло на сольфі", "Автопортрет у червоному", "Вікно у сад", "Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна", "Дім під каштаном", "Ярмарок чудес", "Останній вуличний шарманщик", "Вечірка у старій винарні" та ін. Багато написала і для дітей: "Достигають колосочки", "Вуличка мого дитинства", Двічі по два дорівнює кульбабці", "Казки буфетного гнома", "Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером".

За книжку "Вечірка у старій винарні" вшанована Державною премією ім. Т.Г.Шевченка.

• Поети чумацького шляху: Hова поезія на Україні: Вибіp із віpшів Л. Костенко, М. Вінгpановського, В. Коpотича, І. Дpача та Є. Гуцала /Вступ. ст. і біогp. нотатки Б. Кpавцева. — Мюнхен, 1962. — 82, [1] с. — (Бібліотека "Сучасности"; Ч. 3).

Лірична стихія творчості "шістдесятників", стала формою суспільної опозиції. Їх безперечною заслугою є те, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну.

Микола  Вінграновський - чарівник  поетичного слова

"Ще під інеєм човен лежав без весла..."

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла -
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.
Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав - обнімаю,
Говорю і цілую - сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає...
Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.
Я вже прошу судьбу - могікан з могіканів,
Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.
Лиш Десна молода... молодесенький Канів...

Поезія Миколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на "клятих питаннях" — і вічних, і нашої доби.

Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна і біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому... Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись його душі, — все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кілька творів поета  — "Демона", "Елегію", "Український прелюд", "Оксані", "Поїхали на Сквиру...",  "Ще під інеєм човен лежав без весла..."

Ліна Костенко

"Є вірші – квіти..."

Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є – каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
ідуть, ідуть по етапу століть…

Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні "опали" в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах "Маруся Чурай", за який вона в 1987 p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Книги Л. Костенко "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток.

Перу поетеси належать також збірка поезій "Сад нетанучих скульптур" (1987) та збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.

Іван Драч

"Балада роду..."

В мого роду - сто доріг.
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Тай сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду.
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче.
Сто стежин у світ летить,
Він - сто першеньку протопче.
Роде рідний! Не стилушить
Нашу жилаву породу -
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу…

Іван Драч - один з організаторів Народного Руху України (1989), в жовтні 1990-лютому 1992 - його голова; в 1990-94 - народний депутат України 12 скликання; з 1991 - голова товариства "Україна".

Автор книг "Балади буднів", "Дума про вчителя", "До джерел", "Київське небо", "Корінь і крона", "Протуберанці серця", "Сонце і Слово", "Київський оберіг", "Лист до калини" та ін.

Євген Гуцало.

"Куди біжить дорога..."

Куди біжить дорога,
Куди тече ріка,
Чому весь час до Бога
Знімається рука?..
Кудись біжить дорога,
Кудись тече ріка,
І все кудись до Бога
Знімається рука…
Нікуди ця дорога,
Нікуди ця ріка, —
І все-таки до Бога
Знімається рука…

Євген Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози ("В полях", "Просинець", "Олень Август", "Куди біжить дорога...", "Вечір-чечір", "Скупана в любистку", "Клава, мати піратська", "Весняна скрипочка згори", "Запах кропу", "У сяйві на обрії").

Виставку підготувала: зав. сектором Л. Кудря