Календар знаменних та пам'ятних дат

7 БЕРЕЗНЯ
ВЕЛИКИЙ ХОРС УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ
До 175-річчя від дня народження Василя Федоровича Симиренка
1835 – 1915

Кожен мусить робити те, до чого здатний. Я тям­лю заробляти гроші, то мушу заробляти їх для Украї­ни. А нащо б я силувався так заробляти, якби для Ук­раїни не були потрібні гроші, я б стільки не працю­вав. В. Симиренко

       Ім’я Василя Федоровича Симиренка – одного з представників видатного роду Симиренків – посідає особливе місце в історії України. Талановитий технолог і промисловець, він доклав чима­ло зусиль для розвитку цукрової промисловості, впровадження у цій галузі передових технологій. Та водночас В.Ф. Симиренко величезну увагу приділяв підтримці української культури.
Відомий громадський діяч Олександр Лотоцький назвав його українським Никодимом, бо він, як і св. Никодим, творив благочинні діла не для розголосу. Старогромадівці нарекли його ве­ликим Хорсом, слов’янським богом Сонця, і казали: „Хорс засяяв”, коли від нього надходили на якусь справу гроші. Його можна назвати й українським атлантом, бо, як грецькі герої – небо, так він тримав на своїх плечах упродовж майже сорока років українське Слово.
За родинним переказом, Симиренки походять з козацького роду Семиренких, тобто Семиру­ких, від старовинного слова „ренка” – рука. Жили вони на Платоновому хуторі між Млієвом і Го­родищем на Черкащині.
Останній козак роду Степан подався на Січ по народженні старших дітей і прокозакував по­над 20 років. Повернувшись на хутір, Степан не вгамувався. Тож за участь у козацьких повстаннях і за відмову присягнути Катернині ІІ-й його позбавили помістя, козацьких вільностей і привілеїв. Багатодітну родину Степана Симиренка було віддано в кріпацтво до князя Михайла Воронцова. Степан покинув тоді рідні краї і пішов чумакувати. Їздив у Крим по сіль, возив до Польщі рибу, поташ. Так і помер під возом.
Один із синів Степана, Федір Симиренко, виявив себе справжнім спадкоємцем батька, хоч і був кріпаком. За порадою свого тестя Яхненка він почав орендувати млини на річці Рось. З того розбагатів, викупив себе і родину з кріпацтва, став одним із засновників знаменитої фірми „Брати Яхненки і Симиренко”, в якій панував козацький дух.
Двох найздібніших синів, Платона і Василя, Степан вислав до Франції навчатися в Паризькій вищій політехнічній школі.
Широкому загалу більш знайоме ім’я Платона Симиренка – автора відомого сорту яблук Ре­нет Симиренка, спонсора останнього прижиттєвого видання „Кобзаря” Т.Г. Шевченка 1860 р. (1100 руб.).
Василь Федорович Симиренко увійшов в історію України як „найвидатніший найщиріший українець з-поміж так званих „буржуїв”, який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені” (Є. Чикаленко).
Навчався Василь у вищому комерційному пансіоні у Москві, потім продовжив навчання у Санкт-Петербурзькому технологічному інституті, після чого протягом двох років – у Паризькій вищій політехнічній школі, по закінченні якої отримав фах інженера-технолога цукроварства.
Повернувшись із Франції після смерті брата Платона (1863), а згодом і батька (1867), Василь перебирає на себе керівництво фірмою, над якою по сорока роках процвітання згромадилися хма­ри в силу об’єктивних та суб’єктивних причин (загальна економічна криза і смерть майже всіх власників). Протягом десяти років В. Симиренко намагається подолати збитковість фірми. Однак з кожним роком її фінансові справи погіршувалися.
Зробивши все можливе й переконавшись у приреченості фірми, Василь Федорович у 1873 році залишає посаду голови адміністрації, відмовляється від утримання і прав на спадщину і поки­дає родову оселю у Млієві. У цьому ж році він придбав собі руїни старої державної цукроварні в с. Сидорівці на Канівщині, відновив її на позичені гроші й почав господарювати. Лише завдяки осо­б­ливому розумінню справи, організаційному хисту та працьовитості Василя Федоровича, куплений ним завод-руїна став приносити прибутки і зробив його заможною людиною.
Знання механіки і талант до неї дозволив йому сконструювати кілька цукрових машин на ос­нові нових принципів фізики і механіки, чим привернути до себе увагу не тільки в Росії, але й за кордоном. Зокрема, у 1876 р. Василь Симиренко зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряка, а працюючи в хімічній лабо­раторії, винайшов нові способи виварювання цукру. Він організував у себе виробництво пастили „Українська” та мармелад, який успішно експортували за кордон і який прописували хворим у міс­цевій лікарні. Дорогий делікатес дав високий відсоток прибутку і звільнив країну від потреби ім­портувати пастилу.
Турбувався В.Ф. Симиренко не лише про технічне удосконалення виробництва, але і про до­статній освітньо-культурний розвиток місцевого населення. У Сидорівці діяли дві школи – реміс­нича і сільськогосподарська. Викладання у них велося винятково українською мовою.
Василь Симиренко дуже любив український театр і тому посприяв утворенню аматорського колективу на Сидорівському цукровому заводі. Цей театр був одним із найкращих тоді в Україні. Керував ним відомий громадівець Йоїль Руденко. До трупи, крім місцевої молоді і робітництва, входили також: М.П. Старицький, М.К. Заньковецька, Г.П. Затиркевич, Г.П. Борисоглібська. А ві­домий історик і активний учасник цього театру Дмитро Антонович у своїй книзі „Історія українсь­кого театру” високо оцінив досягнення Сидорівського театру. Якби трупа мала спеціальний виш­кіл, то, на думку Дмитра Володимировича, цей театр посів би чільне місце серед корифеїв.
Василь Симиренко мав намір заснувати у с. Сидорівці народну школу на зразок Мліївської, але відмовився від цього наміру, бо уряд не дозволив вести викладання українською мовою.
Всі, хто знав Василя Федоровича, відзначали його скромну і лагідну вдачу. Побачивши його вперше, ніхто б не сказав, що це – мільйонер. У Сидорівці тримався дуже просто і стримано, зав­жди вітався першим, був зовсім непомітний, хоч дуже енергійний. Ніколи не підвищував голос на підлеглих. Мав почуття гумору, притаманне тільки українцеві, а працював з німецькою точністю, вдень – по господарству, вночі – за письмовим столом.
Василь Симиренко був одружений із дочкою французького аристократа, який емігрував до України під час Великої французької революції. Софія Іванівна Альбранд повністю перейняла українську мову, культуру, звичаї та була все життя вірною дружиною, найближчою приятелькою й помічницею чоловіка, вела першу в Росії пастильню і відала садом, знаним на всю округу.
За свідченням сучасників, це була винятково чарівна і приваблива пара з незвичним в той час європейським мисленням і поведінкою. Підкреслюють м’яку та лагідну вдачу, глибоку моральну і духовну культуру, а надто стриманість і скромність Василя Федоровича та вроду і експансивність Софії Іванівни. Обоє були людьми широкої освіти з виробленим літературним смаком та володіли іноземними мовами. Василь Федорович виписував силу технічної і художньої літератури з цілої Європи, так що по його пошту доводилося їздити хурою, тоді як сусідні поміщики по свою поси­лали вершників.
Симиренко був прихильником національної ідеї. Маючи практичну вдачу, він так само реалі­стично підходив і до національних питань. Ще змолоду поставив перед собою завдання власними заходами здобути матеріальні кошти і спрямовував їх на добрі справи. Десяту частину своїх фіна­нсів він надавав Київській Старій Громаді на культурно-громадські справи і це добровільне зобо­в’язання він виконував до самої смерті. Даючи гроші, він казав однодумцям, що, на жаль, в Європі зовсім мало знають про Україну, а тому треба вжити заходів, щоб у закордонну пресу надавалися відомості про Україну.
Василь Федорович був членом Київської Старої Громади ще з молодих років. Заохотив всту­пити до неї і брата Михайла, коли той був студентом медичного факультету у Київському універ­ситеті. Михайло Федорович приятелював і з П.П. Чубинським ще з Млієва та цілком поділяв його і Василя Федоровича політичні і національні погляди.
Гарячий патріотизм і відданість українській справі складали зміст кожного вчинку і почину Василя Федоровича. Коли ці почуття переливались через вінця, перемагаючи його природну стри­маність, вияв їх набував вражаючої сили.
Василь Федорович ревно і глибоко, з живим життєвим зацікавленням стежив за діяльністю Громади, але організаційних посад в ній не займав. Даруючи величезні кошти на українські спра­ви, він ніколи не в’язав громадянство вказівками чи умовами щодо їх використання. А коли хотів щось зробити, чого Громада не вважала потрібним, робив це сам на додаткові кошти.
А робив він дуже багато для збереження мови й культури свого народу. В ті часи важкого тиску на українську мову і культуру, Валуєвського і Емського указів, мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Федоровича. Він довгі роки підтримував перші всеукраїнські газети „Раду”, „Громадську думку”, часописи „Україна” і „Літературно-науковий вісник” та допомагав видавати за кордоном „Україніше Рундшау” і „Рутеніше рев’ю” для ознайом­лення європейців з Україною.
Один із видавців „Київської старовини” Володимир Науменко засвідчував, що Василь Федо­рович передав на часопис понад 35 тисяч карбованців. З непідробним інтересом стежив за діяльні­стю одного з перших українських видавництв „Вік”, що одразу розпочало широку, як на той час, роботу і потребувало лише тимчасової матеріальної допомоги. І таку допомогу воно одержало, внаслідок чого стало на ноги і розгорнуло активну діяльність. На перші видання „Віку” В. Сими­ренко передав 100 крб. – на той час для видавництва це був капітал. Пізніше Симиренко дав ще 300 крб. на друк антології „Вік” – першого прибуткового видання видавництва. Чистий прибуток від видання заклав тверду матеріальну підвалину видавництва, що з того часу почало носити назву „Вік”.
Коштом Василя Симиренка, але без розголосу, вийшло кілька видань „Кобзаря” Т.Г. Шев­ченка. Так, коштом Київської старої громади, зокрема, М. Лисенка, М. Старицького, В.Ф. Симиренка видано двотомний „Кобзар” 1876 р. у Празі. Пізніше 1800 крб. В. Симиренко передав Петербурзькій громаді на видання „Кобзаря” 1907 р. Василь Федорович допомагав також окремим письменникам, як наприклад, М. Коцюбинському і І.Л. Шрагові; за його допомогою вели досліди і видавали свої праці О.Ф. Кістяківський і П.П. Чубинський; на його щорічну допомогу в 600 крб. П.П. Ніщинський переклав „Іліаду”, видану у Львові.
Василь Федорович допомагав Драгоманову в еміграції в Швейцарії і дав йому кошти на дру­карню. Подарував 100 тисяч карбованців золотом на будинок для Наукового Товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові. На протязі багатьох років давав матеріальну допомогу українському гуртку в Київській семінарії, що дозволило студентам утримувати бібліотеку і конспіративну квартиру, ши­рити українську книжку серед селян і організовувати з’їзди колишніх студентів семінарії тощо. Василь Федорович допомагав громадському зібранню „Родина”, „Товариству допомоги культурі і науці” і „Науковому товариству”.
Василь Федорович надавав свої кошти винятково на літературні та наукові, а не політичні зав­дання. Лише один раз він передав 500 крб. в допомогу організації замаху на Плеве.
Не маючи дітей, В. Ф. Симиренко, за порадою свого приятеля професора В.Б. Антоновича, склав заповіт, у якому все майно, яке оцінювалось до 10 мільйонів карбованців, залишав у корис­тування своїй дружині Софії Іванівні. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпо­рядженням комітету, власністю якого і стало те майно. Членами комітету були В.Б. Антонович, М.О. Комар, М.В. Лисенко, В.П. Науменко, Л.П. Симиренко, Л.А. Смоленський і І.Л. Шрага. Піз­ніше до комітету було залучено небожа Симиренка В.М. Леонтовича, М.С. Грушевського, П.Я. Стебницького і Є. Чикаленка.
На той випадок, коли після смерті обох Симиренків рідня судитиметься за капітал, Симирен­ко розпорядився видати комітету 40 тис. крб. різними облігаціями по тому процесу. А поки комі­тет міг розпоряджатися лише відсотками з паперів – 2 тис. крб. на рік. Пізніше цей комітет було зареєстровано як „Товариство підмоги українській літературі, науці і штуці”.
В останні роки життя здоров’я Василя Федоровича дуже підупало і Софія Іванівна намагала­ся всіляко оберігати його спокій. Особливо погіршилося здоров’я Василя Федоровича під час Пер­шої світової війни. Він боляче переживав за Україну, її майбутнє, можливе поновлення утисків з боку влади, боявся знищення плодів його праці, передчував лихе.
Помер Симиренко 7 грудня 1915 р. у м. Києві і був похований на Аскольдовій могилі. Як зга­дує Є. Чикаленко, Василь Федорович залишив 300 тис. крб. „Товариству підмоги українській літе­ратурі, науці і штуці”.
Після його смерті Софія Іванівна, виконуючи волю чоловіка, дуже щедро видавала кошти на національні справи. Тоді, за домовленістю з удовою, товариство купило друкарню Барського на Хрещатику для своїх потреб. Планувалося тут друкувати нову щоденну українську газету. Колиш­ній редактор „Ради” В. Ніковський взявся наново організувати і редагувати газету, якій дали назву „Нова рада”. Маєток у селі Сидорівці дружина заповіла на заснування сільськогосподарської са­дівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів – на народний університет імені В.Ф. Си­миренка у Києві з викладанням українською мовою, а свій особняк – Українському науковому то­вариству.
Син українського селянина, Василь Симиренко, на протязі довгого життєвого шляху лишав­ся серед загальнонаціонального дезертирства вірним сином свого народу, практично помагаючи вирішувати глобальні завдання. Саме він сприяв виходу з друку численних значимих україномов­них видань, що стали національним здобутком першого десятиліття минулого століття.
Світ ніколи не дізнається про повний перелік добродійств Василя Симиренка, бо він був над­то скромною людиною і не переносив подяк, слави і розголосу. Він і ніяковів від них, і не йняв їм віри. Допомагав він по змозі анонімно, задовольняючись свідомістю виконання того, що він вва­жав своїм обов’язком до батьківщини. Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права, взага­лі було родинною традицією у Симиренків.
У незалежній Україні ім’я Василя Симиренка повернулося із забуття. Українська громада має пишатися діяннями Лицаря українського духу, наслідувати його у своєму житті, шанувати та зберігати пам’ять про великого мецената і патріота.

ЛІТЕРАТУРА
Леонтович В. Родина Симиренків: Василь Федорович Симиренко / В. Леонтович // Київ. старовина. – 1994. –  № 4. – С. 15-23: фотогр.
Леонтович О. Великий Хорс українського відродження: до 170-річчя від дня народж. Василя Симиренка / О. Леонтович  // Уряд. кур'єр. –  2005. –  4 берез. (№ 41). –  С.8: фотопортр.
Леонтович О. Благословенний небесами шлюб [В.Ф. Симиренка з С.І. Альбрант] / О. Леонтович // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 53-55: іл.
Ніковський А. Пам’яти Василя Симиренка / І. Ніковський // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 49-52: портр.
Ганницький С.  Василь Симиренко — технолог, промисловець і меценат / С. Ганницький // Наук. зап. / Тернопіл. нац, пед. ун-т ім. В. Гнатюка. — Тернопіль, 2005. — Вип.2. — С.17–20. – (Сер. Історія).
Білоцерківська Г. Василь Федорович Симиренко – меценат української культури / Г. Білоцерківська // Бібл. вісн. – 2007. – №3. – С. 35-38.
Ковтун Ю. Сузір’я Симиренків / Ю. Ковтун. – К. : Україна, 2009. – 382 с. – ISBN 978-966-524-389-2.
Слабошпицький М.Ф. Феномен одного роду / С.Ф. Слабошпицький / Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: нариси з історії укр. культури. – К., 2001. – С. 163-179. – ISBN 966-605-225-3.
Слабошпицький М.  Феномен Симиренків / М. Слабошпицький // Хроніка-2000. – 2000. –  Вип. 35/36: Культура і наука світу: внесок України. – С. 451-460.
Хорунжий Ю. Симиренки: Платон, Василь, Софія, Левко, Володимир / Ю. Хорунжий // Хорунжий Ю. Українські меценати: доброчинність – наша риса. – К., 2001. – С. 41-53: іл. – ISBN 966-518-148-3.
Міщенко Н. За добро - воздасться: [Брати Симиренки - знані меценати в Україні] / Н. Міщенко // Демокр. Україна. –  2002. –  17 верес. – С. 4: фотопортр.
Ліховий І. Симиренки в національній культурі: З покоління в покоління / І. Ліховий // Слово і час. – 1997. –  №3. – С. 75-77. – (Меценати, спонсори).
Вольвач П.В. Коріння родового дерева [Симиренків] / П.В. Вольвач //  Вольвач П.В. Л.П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва: (садівничий України). – Сімферополь, 2002. – С. 158-218. – ISBN 966-572-279-1.
Розгін І. Літопис роду Симиренків / І. Розгін // Хроніка-2000. – 2001. – Вип. 45/46: Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – С. 578-605: портр.
Чередниченко Д. «В одну громаду скуті...» / Д. Чередниченко // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 39-48.
Шевченко О. Родина Симиренків і розвиток цукрової промисловості в Україні / О. Шевченко // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 31-38: фотоіл.
Сапунова В. Дело Семируких: представители рода Симиренко стояли у истоков отечественной сахарной промышленности. Братья же Платон и Василий стали еще и одними из главных меценатов украинской культуры второй половины XIX в. - начала ХХ в. / В. Сапунова  // Бизнес. –  2009. –  18 мая (№ 20). –  С.52-54: портр.
Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні: (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) / Т. Лазанська. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – 282 с. – Про рід Симиренків на с. 197-208. – ISBN 966-02-1235-6.
Від укладачів: [про родину Симиренків] // Симиренко В.Л. Часткове сортознавство плодових рослин: у 2 т. – К., 1995. – Т.1: Яблуня. – С. 7-28. – ISBN 5-7707-6881-9 (т.1).
Малаков Д. Славний рід у Києві: [про Симиренків] / Д. Малаков // Слово і час. – 1997. –  №3. – С. 77-80. – (Меценати, спонсори).
Малаков Д. Київські адреси родини Симиренків: архівна розвідка / Д. Малаков // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 77-83: фотоіл.
Андрієнко Р. Пам’яті родини Симиренків: [вечір на пошану, що відбувся 3 жовт. у київ. Будинку вчителя] / Р. Андрієнко // Слово і час. – 1996. –  №1. – С. 79-80.

І Л Ю С Т Р А Ц І Ї
Василь Федорович Симиренко: [портрет] // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 49.
Василь Федорович Симиренко: [фотопортрет] // Вольвач П.В. Л.П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва: (садівничий України). – Сімферополь, 2002. – вкл. арк. між с. 64-65.
Василий и Платон Симиренко: [портрети] // Бізнес. – 2009. – 18 мая (№20). – С. 52.
Василь Симиренко: [портрет]; Пам’ятна дошка Василю Федоровичу Симиренку на його будинку по вул. Десятинній, 9: [фотографія] // Хорунжий Ю. Українські меценати: доброчинність – наша риса. – К., 2001. – С. 41,50. – ISBN 966-518-148-3.
Колишнє приміщення заводу Василя Симиренка у Сидорівці: зовнішній вигляд: фото 1994 р. // Родовід. – 1995. – Чис. 10. – С. 53.