Календар знаменних та пам'ятних дат

8 січня
І голос твій нам душі окриля
До 75-річчя від дня народження В.А. Симоненка (1935 – 1963)

Василь Симоненко зібрав у собі всю правду, всю долю, і майбутній день України, як те зерня, що, вмираючи, ціною своєї смерті на­роджує тисячі. Саможертовний, чесний і справжній, він воістину найулюбленіший Поет свого покоління. Своїм життям і літера­турним прикладом Симоненко підтвердив іс­тину, що національна гідність і честь – то оз­наки лиця. Коли вона в тебе є – ти непобор­ний. Василь Симоненко з істинних синів Ук­раїни. Коли в нації такі сини є, вона щасли­ва!

        Василеві Симоненку доля судила вийти на українську літературну ниву в буряну добу хру­щовської відлиги, шістдесятництва. Серед славної групи молодих українських шістдесятників він відзначався надзвичайною громадянською мужністю, безкомпромісністю і патріотизмом.
Симоненко – це поет, який усе життя йшов до Храму справжньої літератури, до себе, до Ук­раїни, до істини. Йшов повільно, натужно, збиваючи ноги в кров, але вперто. Не випадково через усю творчість митця прозирає образ дороги – „Там, у степу, схрестилися дороги...”; або уже без­смертне: „Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу...”; або „Упаду я зорею, мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій Шлях”. Нарешті, геніальне осягнення своєї долі уже перед сме­ртю у казці про Дурила, який затято шукає дорогу до Рідного краю, та у вірші „Є тисячі доріг...”:
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...
Дорога – як істинна доля народу, як життя людини, як вирішальний вибір, як духовне станов­лення. А починалося все з тієї  довгої, у дев’ять верст, дороги з рідних Василевих Біївців (Лубенсь­кий район Полтавської обл.) до сусіднього села Тарандинці, куди він ходив у школу. І уроки по дорозі вчив, і вірші складав.
Симоненко народився і виріс у полтавському селі – у самому осерді того українського сіль­ського світу, який у 1930-х роках комуністичний режим ще не встиг донищити зовсім. У цьому світі хлопчик не просто жив, а щиро любив його, гордився ним. Пізніше у вірші „Мій родовід” він зухвало кине „вельможам пихатим і гордим”: „Я із древнішого роду, Бо я – полтавський мужик”.
Тому й закоренилася у допитливій дитячій душі джерельна народна мова, неповторна у своїй мелодійності й сердечності пісня, мальовничі звичаї, чиста предківська мораль. Напевно, звідси і прагнення творити поезію, і щирість, і совісність, і мужність, і приязнь до традицій.
Безсумнівно, змалечку знав Василько і народну правду про тоді ще недавню історію: україн­сь­ку революцію, Центральну Раду, червоний терор, голодомори, розкуркулення, колективізацію.
Василь виростав напівсиротою при живому батькові. Батько прийшов до сина уже в Черкаси, коли про Василя заговорили як про чесного та принципового журналіста і поета. Він уже мав свою міську оселю, батько переночував у Василевій хаті одну ніч, а на ранок син сказав: „Будемо, батьку, прощатися, ти дуже пізно прийшов”.
Василева мати Ганна Трохимівна змолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені. Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічно­го інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго.
Безмежно любив Симоненко і у всьому наслідував діда Федора (уже дорослим обезсмертив його образ у щемливо-ніжних творах „Дід умер”, „Дума про діда”). А то був чоловік винятково добрий, мудрий і чесний. Багато читав і безпомилково оцінював, що відбувається у суспільстві.
Просто побожно ставився Симоненко до матері, за українським звичаєм щиро шанував стар­ших односельців, – а це у ті повоєнні роки були переважно вдови та матері загиблих, оті „баби Онисі”. Не раз обливалося кров’ю хлоп’яче серце, коли він бачив, як матері замість коней тягнуть борони по колгоспній ріллі; як заробляють на трудодень, гнучи спину в полі від сходу й до заходу сонця, по сто-двісті грам  третьосортного зерна, а потім відривають від дитячих ротів останнє яйце чи грудочку масла, щоб продати у місті й заплатити непосильні податки. Разом з односельцями, з усім українським селом бідував хлопець під час третього штучного Голодомору 1947 р., бачив, як влада забрала весь вирощений урожай і прирекла хліборобів пухнути й гинути з голоду. І напевно палав люттю Василь, коли довідався, що ці святі люди – по-суті, кріпаки, бо безпаспортні, не можуть виїхати з села без дозволу влади, не мають права на пенсію. Плакав, вирубуючи сад, після того як загадали платити податок за кожне плодове дерево. Усе це були ті життєві університети, які визначили шлях поета і громадянина.
Мабуть, найсвітлішою порою Василевого життя все-таки була школа. Він закінчив її із золо­тою медаллю (1952 р.). В цьому ж році поступив в Київський університет на факультет журналіс­тики. Університетською самоосвітою він стверджував престару, ще біблійну, істину, що в кого бі­льше мудрості, в того більше і смутку, й хто збільшує знання, – прибільшує й горизонти. Звідси і висновок із „університетської юності”:
Юність вчать – наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст!
На Василевих очах розвіювалися ідеали юності, ідеологічні свічкогаси різними ярликами гасили вогники світлих поривань у юні і фактично виховували пристосуванців, кар’єристів.
Василь Симоненко, закінчивши університет, у 1957 р. відразу приїхав у Черкаси, де раніше мав виробничу практику в „Черкаській правді”. І коли заповнював „Особову справу”, то вперше у графі „професія” написав: журналіст. Працював у редакціях газет „Черкаська правда” (1957 – 1959), „Молодь Черкащини” (1960 – 1963), власним кореспондентом „Робітничої газети”.
У Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака, адже працював він в обласній пресі, часто бував у трудових колективах області. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ста­­вився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел фор­му­ван­ня світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства. Часто замислю­вався над „больовими точками” суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культи­вовану байдужість у людських серцях – так проявлялося почуття його громадянської відповідаль­ності.
На перших етапах творчого шляху у Симоненка нерідко траплялися „логізовані, продиктова­ні насамперед розумом вірші” . Але він упевнено наближався від усвідомлення до відчуття:
Я тікаю від себе, від муки і втоми,
Від крикливих, окатих міст.
Я самотній бреду в білу папороть снів,
Я зрікаюся всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я натомлений власною дурістю,
Хвалькуватістю власною вбитий, –
Я від себе втечу в білу папороть снів.
(„Я тікаю від себе...”)
Це вже не розумування, а щирий зойк зболілого серця, відлуння позасвідомого. Творча роз­ку­тість посилює мелодійність фрази, наповнює її невимушеними алітераціями й асонансами – ви­ни­кає звуковий образ змальованого („Жорна”, „Українська мелодія”, „Ворон”).
Як засвідчують останні твори – „Хуліганська Іліада...”, „Казка про Дурила” – Симоненко вже виріс з сорочки традиційної поетики і підіймався до нової художньої якості: майже по-постмодер­ністськи грайливо-іронічне, вишукане письмо, за яким угадується то щирий ліризм, то палаючий сарказм, проступає глибина символіки, легкість ритміки... На цьому шляху до творчої досконалос­ті й самобутності письменника нагло зупинила смерть.
Зате вповні устиг Симоненко точно встановити і по-шевченківськи відверто оприлюднити художній діагноз соціальної недуги України.
Навдивовижу різкий соціальний критицизм гримкоче вже у ранній, студентській ліриці пое­та: „Ще один протест...”, „Я” (Не знаю ким, дияволом чи Богом...”), „Поет”, „Ти йшла з села дорогою гнилою...”. Особливо яскраві шедеври цієї юначої пори – „47 рік” і „Брама”.
„47 рік” – чи не перша чесна згадка у нашому письменстві про третій Голодомор. Разюче влучними, ємнісними деталями автор відтворює жахливу трагедію закріпаченого комуністичним режимом українського села:
І вдови плакали, кричали діти „папи”,
А на сніданок жолуді одні.
І на гарбах пнулись скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.
Важливий факт – належно оцінює юнак і тогочасну офіційну соцреалістичну літературу, яка раболіпно служила загарбницькій владі, лукаво не помічаючи геноциду супроти свого народу:
Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне.
Ще разючіша поезія „Брама”. Це апокаліптичне видиво, символічний зріз багатовікової кри­вавої історії тоталітарної держави, у якій угадується насамперед Російська імперія. Найбільш кон­цептуальний – останній епізод: під ті мури, де колись кати гралися „безформними м’ячами – голо­вами, знесеними з пліч”, кидає нові жертви з зав’язаними очима – для розстрілу. Тобто СРСР є бе­зпосереднім продовженням душогубного Московського царства, у якому „Сотні літ наруга і торту­ри Мертвих повертають у гробах”.
Далі підуть роки „газетярської поденщини”, спроби вмонтуватися у совєтське суспільство, зреалізуватися в ньому. Якраз у ці роки й проріжеться бур’янами ряд соцреалістичних „паротягів”. На кшталт:
Ми світу цілому на подив
Трудом і розумом своїм
У колі братському народів
Возводим комунізму дім” .
Але це балансування тривало недовго. Мудрішала й мужніла душа поета. Та й держава, нажахавшись посткультівського буяння свободи, скидала демократичну маску („людське обличчя”) зі своєї ошкіреної тоталітарної фізії; кожного примушувала робити вибір: ставай відвертим лакеєм або ворогом.
При такій лихій годині Симоненко зробив однозначний вибір – і як поет, і як людина. Лакеєм він не став. Що переконливо засвідчує вірш „Є тисячі доріг...” Власне, це монолог-кредо молодого українського митця, який стає до творчої праці. Він добре бачить, на спаплюженій зайдами рідній ниві „судилося почать малий зажинок” (тобто складно буде у такому поневоленому письменстві досягти успіху, вершин майстерності). Але він ніколи не пристане „до сусід наймитувати За пару постолів і шкварку на обід”. Хоча
Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат цієї землі мені б усе дали...
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.
Та альтернативи немає, „Бо нива це – моя! Бо кращий урожай не жде мене ніде”. Тобто лише на рідній землі, для свого народу може плодоносити його талант.
На початку 1960-их років Симоненко рішуче й захоплено входить у коло Київської опозицій­ної інтелігенції, яке щойно тоді формувалося. Разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої мо­лоді. Але не пасивним слухачем – він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сільською молоддю, мав свідому просвітни­цьку настанову: розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагнен­ням національного відродження.
Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результати­вних справ. Тим-то з таким ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко і Алла Горська обійшли десятки побілякиївських сіл, опитали сотні людей і з допомогою своїх добровільних помічників з числа тамтешніх жителів виявили урочища, де ревні служителі більшовицького режиму ховали сліди своїх жахливих злочи­нів. За участю Симоненка були відкриті приховані могили на столичних Лук’янівському і Василь­ківському цвинтарях, у Биківнянському лісі. Симоненко став одним із авторів Меморандуму до Київської міської ради з вимогою оприлюднити, упорядкувати ці скорботні місця, перетворити їх у національні меморіали. Звичайно, комуністична Київрада зігнорувала це звернення. А Симонен­ко і А. Горська опинилися під пильним контролем КГБ.
Нове коло спілкування, вищий рівень осягнення життя спричинили і якісний стрибок у твор­чості. Віршами 1961 – 1963 рр. митець демонструє уже не мілкувато-газетярське, а високо-пуб­лі­цистичне, філософсько-політичне думання досконалою художньою мовою. У цей час Симоненко одночасно стає поетом національної ідеї. Україна для нього – найвища цінність. Він ясно бачить її велич і слабкість, бачить її ворогів і знає, як її рятувати.
Основою, золотим осередком України, рідної нації є для Симоненка насамперед сільський простолюд, народ. Він бачив справжнє життя селян-колгоспників, тяжке безрадісне життя баби Онисі, тітки Варки, колгоспного конюха Федора Кравчука, нещасного дядька, що з голоду зму­ше­ний був „красти на полі свій урожай”. З надзвичайною силою свого гнівного поетичного слова Си­моненко картає справжніх злодіїв, нових панів-визискувачів:
Тільки у грудях клекоче гроза:
...Де вони, ті – відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись в крісла й чини?
Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій”
(Злодій)
Ці демагоги й брехуни своєю безгосподарністю нищать людську працю і „щедроти нив”. Цих лиходіїв гнівно картає Симоненко в своїй поезії „Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті.”
Майже кожний вірш Симоненка про Україну – це в той же час вірш про рідну матір. Рідна мати і Україна – це найвища святість! Тим русифікаторам та малоросам-перевертням, що твердять про можливість існування для українця двох рідних мов, а також тим емігрантам, які вважають, що українець може мати дві батьківщини, Симоненко нагадує:
Можеш вибирати друга і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
(Лебеді материнства)
Він завжди йшов із відкритим заборолом, не криючись і не маскуючись у своїх думках і по­чуттях:
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте?
Василь Симоненко наче відчував у своїх жилах кров усіх попередніх поколінь, яким не дали права сказати, виспівати і які начебто переклали на нього цю неуникну й многотрудну місію. Сло­во його мовлене не тільки від власного імені, тому воно сконденсувало в собі таку потужну енер­гію любові і ненависті.
Завдяки щирості, досконалості таланту, правдивості й відвазі думки Симоненко швидко став чи не найпопулярнішим українським поетом. Неофіційна слава зумовила офіційну анафему. Си­моненка, як і інших шістдесятників, почали методично переслідувати, цькувати, з’явилося каге­бістське стеження, оточування сексотами, запускання брудних пліток, дрібних провокацій, пильне цензурне пересівання кожного рядка чи й просто відлучення від друку.
Кожен по-своєму реагував на ту атмосферу дедалі сильніших заморозків опісля такої корот­кої хрущовської відлиги. Вільнодумний козацький Василів дух бунтував проти наруги над особис­тістю, повзучого репресивного свавілля можновладців. Він не втомлювався (і не боявся) звірятися у любові до України:
Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
(„Задивляюсь у твої зіниці...”)
Підозріле ставлення владців до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна грома­дян­ська позиція та сміливі трибунні вірші, а ще й той факт, що твори поета побачили світ на Захо­ді: у мюнхенській „Сучасності” було опубліковано щоденникові „Окрайці думок” та недруковані в Україні вірші.
Тоталітарний режим завдавав по Симоненкові і суто фізичного удару. Влітку 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролася з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров’я Симоненка. Водночас загострилися проблеми в родині. Поет щодалі серйозніше задумується про смерть, відчуваючи її наближення: „Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім висна­жився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років – для мене більше, ніж достатньо ” (щоденниковий запис за 22.8.1963).
У такому душевному стані Симоненко пише останній і, певно, найголовніший свій твір, сим­волічну автобіографію і водночас біографію всього свого покоління, усіх поколінь українців під­совєтської (та й постсовєтської) доби – „Казку про Дурила”. За ідейним змістом це притча про звільнення людини від тоталітаристських та колоніальних ілюзій, про болісний духовний пошук шляху до „Рідного краю”, до свободи й демократії.
З весни 1963 р. хвороба Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, ни­рки. На початку вересня він ліг у лікарню, не просту, а солідну, чиновницьку – обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. У ніч з 13 на 14 грудня 1963 р. поетове серце перестало би­тися.
За поетового життя побачила світ лише одна його збірка – „Тиша і грім” (1962). Решту Васи­левих збірок його друзям доводилося „пробивати” у друк неймовірними зусиллями вже по його смерті.
Так, фактично вже самостійним життям зажили (хоч і понівечені цензурою, спотворені, по­різані живцем) Симоненкові книжки: „Земне тяжіння” (1965), „Поезії” (1966), „Избранная лирика” (1968).
Але у всіх цих виданнях поезія Симоненка була вже по-соцреалістичному „наряджена й за­спідничена”. Найсміливіші твори – „Злодій”, „Курдському братові”, „Некролог...”, „В букварях ти наряджена...”, „Балада про зайшлого чоловіка”, „Хуліганська Іліада”, „Казка про Дурила” – цензо­ри просто вилучали.
Навіть у такому обрубаному, скаліченому вигляді поезія Симоненка світилася крамольною в ту пору щирістю, пашіла патріотизмом, колола правдою.
Після вимученої популяризації середини 60-х влада поступово згасила увагу до Симоненка, протягом 13 років його твори не друкувались, будь-які згадки про нього у наукових працях, у пресі дозувало, а потім і зовсім заборонило КГБ.
Одначе ніщо не могло вбити народну любов до поета. Попри всі заборони, його вперто чита­ли, ризикуючи свободою, переписували і ­розповсюджували його захалявні твори. Ніколи не за­бували про нього друзі-письменники. Отож опір мстивої компартійної махини було все-таки подо­лано. 1981 р. з’явилася друком розлога збірка „Лебеді материнства”, ще одна – 1984-го (звичайно, обидві у тому ж спотвореному цензурою вигляді). Тоді відбулося практично друге відкриття укра­їнцями свого великого поета. Маємо тепер у Черкасах меморіальні дошки, вулицю, названу його іменем, музеї. Великими накладами виходять його твори, з яких поступово облітає цензурне сміт­тя. Творчість поета вивчається в школі. 1995 р. йому було присуджено найвищу – Державну пре­мію України ім. Т. Шевченка.
Василь Симоненко, „більший за самого себе” (І. Дзюба), – один із чільних представників ші­стдесятництва ХХ століття – навічно залишився у нашій пам’яті молодим. На щастя, збереглося чимало світлин, на яких митець таким і є. Але найкращий, найточніший автопортрет – той, який Симоненко намалював у вірші „Перехожий”:
Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали –
Співали ноги,
І тиша музику берегла.
Як він ішов!
Зачарований світлом,
Натхненно і мудро творив ходу...
Таким він був і таким уже залишиться назавжди. Його співуча, натхненна хода допомагає, допомагатиме й далі багатьом і багатьом розпрямляти спини, „дивитися прямо”, ставати собою – гідними Людьми, достойними Українцями.

ЛІТЕРАТУРА
Основні видання творів В.Симоненка

Твори : [у 2 т.] / В.Симоненко. – Черкаси : Брама-Україна, 2004. – Т.1-2. – ISBN 966-8756-06-1; ISBN 966-8756-07-Х 
Спадщина : [у 2 т.] / Василь Симоненко; [упоряд. наук. ред. В.Яременко]. – К.: Персонал, 2008. – Т.1-2. – ISBN 978-966-608-963-5; ISBN 978-966-608-964-2
Вибране : Для серед. та старш. шк. віку / В.Симоненко. – К. : Школа, 2002. – 252 с. – (Шкільна хрестоматія). – ISBN 966-661-066-3
[Избранная лирика] / В.А.Симоненко; пер. с укр. Л.Смирнова; предис. Н.Ушакова. – М. : Мол. гвардия, 1968. – 32 с.
Берег чекань / В.Симоненко; вибір і комент. І.Кошелівця. – К. : Наук. думка, 2001. – 246 . : портр. – ISBN 966-00-0737-Х
Вино з троянд / В.Симоненко. – Л. : Каменяр, 1965. – 60 с. – (На добрий вечір. Бібліотечка оповідань)
Вірші, проза, щоденник В.Симоненко // Гончаренко В.А. Сповнений любові та добра... – Черкаси, 1990. – С. 35-100: фотогр.
Вірші : (ще не опубл. або маловідомі) / В.Симоненко // Лищенко О.К. Від імені покоління: (про Василя Симоненка). – К., 2004. – С. 137-172. – Зміст: „Гей, мовчать діброви...”; „Землю люблю я широку мою...”, „Пахнуть ці рими не медом” та ін. – ISBN 966-95944-5-6
Земне тяжіння : поезії / В.А. Симоненко. – К. : Молодь, 1964. – 119 с.: портр.
Лебеді материнства / поезія, проза / В.А. Симоненко; [вступ. ст. О.Гончара]. – Дніпропетровськ: Промінь, 1989. – 224 с.: портр. – (Шкільна бібліотека)
Лебеди материнства : стихи, поэма, сказки : пер. с укр. / Василь Симоненко. – М. : Сов. писатель, 1985. – 175 с.: ил.
[Листи до дружини] / В.Симоненко; передм. В.Кирилюка // Київ. – 2005. - №7/8. – С. 173-178.
На схрещених мечах : вибр. твори : [поезія, проза, ст., щоденник, автобіографії, листи] / В.Симоненко; передм. О.Гончара; післямова, упорядкув. і комент. В.Костюченка. – К. : Пульсари, 2004. – 382 с.: фотогр. – ISBN 966-7671-77-1
Півні на рушниках : оповідання, щоденник / В.Симоненко; упоряд. та авт. вступ. ст. М.Ільницький. – Львів : Каменяр, 1992. – 89 с. – (На добрий вечір). – ISBN 5-7745-0377-1
Поезії / В.А.Симоненко / [упоряд. та прим. В.В.Біленка; вступ. ст. О.Т.Гончара]. – К. : Рад. письменник, 1984. – 246 с.; 1 арк. портр. – (Бібліотека поета)
[Поезії] / В.Симоненко // Поезія: Ліна Костенко, Олександр Олесь, Василь Симоненко, Василь Стус / уклад. А.Я. Бельдій. – К., 2008. – С. 215-256. – Зміст: „...Не шукав я до тебе...”; „Лебеді материнства”; „Задивлюсь у твої зіниці...” та ін. – ISBN 978-966-00-0735-2
Ти знаєш, що ти – людина : вірші, сонети, поеми, казки, байки / В.Симоненко; передм. та упоряд. В.А. Гончаренко. – К. : Наук. думка, 2005. – 296 с., 8 арк. іл. – Бібліогр. : С. 267-284. – ISBN 966-00-0316-1
Тиша і грім : поезії, проза / В.Симоненко. – Х. : Важпромавтоматика, 2007. – 351 с. – (Серія „Грамота”). – ISBN 978-966-96919-1-0
У твоєму імені живу : поезії, оповід., щоденник, записи, листи / В.Симоненко; упорядкув. та післямова В.Яременка; передм. О.Гончара. – 3-те вид. – К. : Веселка, 2003. – 381 с. : портр., [8] арк. фотоіл.
„Я воскрес, щоб із вами жити”...: [листи до дружини] / В.Симоненко // Любов славетних письменників у листах і в житті. – К., 2008. – С. 185–198; Київ. – 2005. – № 7/8. – С. 172-178.
Я кличу вас у відчаї не гуться : поезії : [вірші, поеми, казки, новели, щоденник] / В.Симоненко; упоряд. : М.Д. Томенко, П.П.Засенко. – К.: Видавн. дім „Власті”, 2002. – 407 с. : іл., портр. – ISBN 966-8121-05-8

Про В.Симоненка

Василь Симоненко : (1935-1963) // Історія української літератури ХХ століття : у 2 кн. / За ред. В.Г.Дончика. – К., 1995. – кн. 2., ч. 2: (1960-1990-ті роки). – С. 115-124. – ISBN 5-325-00477-8 (кн. 2. ч. 2)
Гончар О. Витязь молодої української поезії : [передмова] / О. Гончар // Симоненко В. На схрещених мечах : вибр. твори / Упорядкув. і комент. В.Костюченка. – К., 2004. – С. 5-9. – ISBN 966-7671-77-1
Дзюба І.М. Василь Симоненко // Дзюба І.М. З криниці літ : у 3 т. Т. 3. Літературні портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів. – К., 2007. – С. 517-533. – ISBN 978-966-518-416-4
Олійник Б. Ми були романтики : сл. про Василя Симоненка / Борис Олійник // Літ. Україна. – 2005. – 24 лют. – С. 2
Сверстюк Є. „Я для тебе горів” : повертання Василя Симоненка / Євген Сверстюк // Літ. Україна. – 2007. – 12 квіт. – С. 1, 7
Сердюк-Баран Л.С. Літопис Щербанівського роду, роду В.А.Симоненка : хто ж вони, наші Щербані? – Черкаси, Відлуння-Плюс, 2003. – 63 с.: іл., портр.
Сом М. З матір’ю на самоті / Микола Сом. – К. : Смолоскип, 2005. – 133 с.: іл. – ISBN 966-8499-16-6
Ткаченко А.О. Василь Симоненко : нарис життя і творчості / А.О. Ткаченко. – К. : Дніпро, 1990. – 312 с. – ISBN 5-308-00823-Х
Пахаренко В. Як він ішов...: Духов. профіль Василя Симоненка на тлі його доби...: літературозн. есей / В. Пахаренко. – Черкаси : Брама-Україна, 2004. – 51 с. – ISBN 966-8756-09-6
Шитова Л.П. Я воскрес, щоб із вами жити : філософія життя і творчості Василя Симоненка. – К. : Вид. Чабаненко Ю.А., 2006. – 111 с. – ISBN 966-8702-30-1
Яременко В. „Щоб правду більш не кидали за грати...” : літ. портр. В.Симоненка / Василь Яременка. – 3-е вид. – К. : Веселка, 2007. – 23 с. – (Урок літератури) . – ISBN 978-966-01-0452-5
Сніжко М. Оводи Василя Симоненка / Микола Сніжко. – Черкаси : Відлуння-Плюс, 2004. – 171 с. : фотогр. – ISBN 966-693-089-7. На шмуцтитулі вміщена автобіографія Симоненка.
Одарченко П. Василь Симоненко : (до 45-ліття з дня народж.) / Петро Одарченко. Українська література : зб. вибр. ст. ; ред. О. Зінкевич ; авт. передм. В.Іванисенко. – К., 1995. – С. 169-177. – ISBN 0-914834-66-5
Лищенко О.К. Від імені покоління : (про Василя Симоненка). – К. : Акцент, 2004. – 174 с. : іл. – ISBN 966-95944-5-6
Життя, мов спалах блискавки : спогади друзів і колег про Василя Симоненка / ред. і упоряд. М.С. Летичевський. – Черкаси : Черкаспресфото, 1991. – 72 с. : фотоіл.
Вакуленко П. В гостях у матері поета : [спогад] / П.Вакуленко // Хроніка-2000 : укр. культурол. альм. – К., 2001. – Вип. 45/46 : Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – С. 637-639
Буряченко С.Я. Крізь болотну тишу – до весняного грому : спогади про Василя Симоненка / С.Я. Буряченко / [переднє слово С.С. Бєляєвої, А.О.Ткаченка]. – К. : Смолоскип, 2001. – 123 с. : іл. – ISBN 966-7332-55-1
Засенко П. До глибини народного гніву : спогад-есе / П.Засенко // Холод. Яр. – Черкаси, 2003. – № 1. – С. 108-144.
Наєнко М. ...Щоб із нами жити : з виступу в с. Біївцях з нагоди 70-ліття В.Симоненка / М.Наєнко // Літ. Україна. – 2005. – 20 січ. – С. 1
Смолянський Ю. Симоненкова любов : до 70-річчя від дня народж. видат. поета / Юрій Смолянський // Дзвін. – 2005. – Чис. 1. – С. 105-124 : фотоіл.
Холодний Яр : часопис Черкас. обл. орг. Нац. спілки письм. України : [вип. присвяч. В.Симоненку]. – Черкаси : Відлуння-Плюс. – 2004. - №4. – 320 с.
Кореневич Л. Невиправний мрійник і поет : Василь Симоненко на рипучім гіллі газет. красномовства // Кореневич Л. Як по струні безодню...: кілька особистих сторінок до біогр. шістдесятництва. – К., 2004. – С. 208-224
Шпиталь І. Духовна окраса нації / Іван Шпиталь // Укр. слово. – 2008. – 17-23 груд. (№ 51). – С. 1, 6; 23-30 груд. (№52). – С. 5-6.
Тарнашинська Л. Поетика „поривань” Василя Симоненка як естетична норма // Сучасний погляд на літературу : зб. наук. пр. / Нац. пед. ун-т ім. М.Драгоманова. – К., 2006. – Вип. 10. – С. 276-289.
Симоненко Василь Андрійович // Шевченківські лауреати, 1962-2001 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М.Г. Лабінський. – К., 2001. – С. 485-488 : портр. – ISBN 966-7575-29-2
Василь Симоненко // Новий довідник : укр. мова. укр. л-ра. 5-е вид. / М.Радишевська, В.Михайлюта, Т.Корольова та ін. – К., 2008. – С. 787-790. – ISBN 978-966-8055-08-9
Нартов В. Василь Симоненко // Нартов В. Видатні особистості України : факти, док., оцінки. – Х., 2007. – С. 280-285. – ISBN 978-966-343-564-0
Василь Симоненко (1935-1963) // Усі українські письменники : біогр. нарис ; літ.-худож. огляд : перелік основних творів ; л-ра для додаткового користування : термінолог. слов. – Х., 2008. – С. 34-37. – ISBN 978-966-670-578-8
Про витязя слова : рядки поет. Симоненкіани / уклад. та авт. вступ. ст. В.Т. Поліщук. – Черкаси : Брама, 2002. – 102 с. : іл.
Тиша і грім Василя Симоненка : біобібліогр. покажч. / Черкас. обл. б-ка для юнацтва ім. В.Симоненка; авт.-уклад. Н. Філахтова. – Черкаси, 2005. – 77 с.
Василь Симоненко : „Україно, ти моя молитва...” : біогбібліогр. нарис / авт. нарису Л.Тарнашинська ; бібліограф-упоряд. Г. Гамалій. – К., 2007. – 120 с.

І Л Ю С Т Р А Ц І Ї
Кулик І. Василь Симоненко : [портрет] / І.Кулик // Укр. сл. – 2005. – 12-18 січ. – С. 10
Клименко В.І. Василь Симоненко : портрет; кольор. репрод. // Клименко В.І. Свою Україну любіть : альбом. – Черкаси, 2003. – С. 37
Горська А. Портрет В.Симоненка. Початок 60-х рр. : репродукція // Дивослово. – 2004. - №9 . – 3-тя с. обкл.
Осадчий І.Ф. Три роки поруч : фотоальбом / І.Ф.Осадчий. – Черкаси: Сіяч, 1998. – 71 с. : фотогр.
[Фотографії] // Сніжко М. Оводи Василя Симоненка. – Черкаси, 2004. – Вкл. арк. між с. 32-33 (6 л.)
Таким був Василь Симоненко у Черкасах; Був такий, хоч далеко і не шевченківський етап у житті поета; Щасливе сімейство : [чорно-білі репрод. фотогр., підписи Ю. Смолянського] // Смолянський Ю. Симоненкова любов : до 70-річчя від дня народж. видат. поета. – Дзвін. – 2005. – Вип. 1. – С. 107, 112, 114.
Гончаренко В. Закоханий палко у Шевченківський край; До симоненківського родоводу; У вінок симоненківської слави // Володимир Гончаренко // Сповнений любові та добра / Авт. та упоряд. В.Гончаренко. – Черкаси, 1990. – С. 5-34: фотоіл. – ISBN 5-7707-0508-6