Календар знаменних та пам'ятних дат

8 березня
Син сім’ї довженківців

До 70 річчя від дня народження Л.М. Осики (1940 – 2001) „Камінний хрест” – дуже добрий фільм. Тут Леонід Осика досягнув рівня Куросави, дуже естетизованого примітиву. Це вже дистильована річ...

            Леонід Михайлович Осика – кінорежисер, класик українського кіно та найяскравіший представник „поетичного кіно”, один з найталановитіших митців України.       
         Леонід Осика народився в місті Києві, в робітничій сім'ї. Хлопчику виповнилося ледь більше року, коли почалася війна. Батька забрали на фронт. Київ бомбили і мати вирішила вивезти  дітей у Фастів, на свою батьківщину.
         Минула голодна і холодна зима 1941–1942 років і весною родина повернулася до Києва, але через деякий час була змушена знову їхати у Фастів. Незабаром прийшла приємна звістка, що німців вигнали з міста і родина повернулася додому. Невдовзі прийшов і батько з війни.         
         Сім'я жила бідно, але була дуже дружною. Батьки, незважаючи на життя сповнене поневірянь і труднощів, пронесли любов і повагу один до одного через все життя. Часто по вечорах вся родина збиралася за столом і слухала „Кобзар”. А Льоня на клаптиках паперу малював „москаля на коні” і „Катерину”, що плакала в кутку хати. В своїх дитячих малюнках він дуже чітко передавав всі почуття від почутого і прочитаного. Можливо, з тих самих вечорів і виникла любов до української літературної класики, яку майбутній режисер неодноразово висвітлював на екрані. Іноді діти влаштовували театралізовані вистави для сусідів. Льоня теж приймав активну участь, створюючи для вистав декорації.         
         У вересні 1947 року Льоня пішов до школи. Батьки із задоволенням відвідували батьківські збори, де сина завжди хвалили за відмінне навчання. Вчитель з малювання звертав увагу на чудово виконані малюнки хлопчика. Льоня вже закінчував третій клас, коли йому прийшла посилка, в якій були альбоми для малювання, набори фарб і пензликів, олівці і блокноти. Як виявилось потім, вчитель відправив один з його малюнків на шкільну олімпіаду, звідти він потрапив на виставку дитячого малюнка до Італії, зайнявши третє місце. Незабаром прийшли представники з художньої ради і художньої школи, вручили диплом і запропонували батькам відправити Льоню навчатись в художню школу.
         Вісім класів Леонід закінчив прекрасно і в 15 років поїхав навчатись в художньо-театральне училище міста Одеси. Займався він там по класу художник-гример-портретист. Звідси, напевно, незмінна увага Леоніда до людського обличчя на екрані, уміння оцінити акторський потенціал насамперед по роботі на крупному плані.  Завдяки цьому, в майбутньому режисер відкрив для кіно не одного актора – Б.Хмельницького, А.Лефтій, С.Романюка, а й багатьох інших, а деяких перешикував на інший лад. Яскравий приклад – К.Степанков, який в „Камінному хресті” розкрився як актор видатного таланта перевтілення, що здатний відкрити в герої воістину шекспірівські глибини.
         Закінчивши Одеське училище, Леонід намагався вступити у Всесоюзний державний інститут кінематографії (ВДІК). Однією з робіт, яку він відправив у ВДІК, була повість „Сто порцій картоплі”. Леонід не пройшов за конкурсом. Він повернувся до Києва і пішов працювати викладачем гриму в інститут театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. Згодом,  прийшов лист з ВДІКу від режисера С.Герасимова. В ньому говорилося про те, що комісія не встигла вчасно розглянути роботи абітурієнтів, а прочитавши всі роботи, С.Герасимов дуже зацікавився роботою Леоніда і запросив взяти участь в конкурсних іспитах. Юнак приїхав до Москви, з успіхом склав іспити і був прийнятий на курс С.Герасимова.
         Його творче зростання було дуже стрімким. У ВДІКу Леонід інтенсивно засвоював уроки світового кіно, яке дуже  вплинуло на його мистецьке формування. Зняв свою курсову роботу „Двоє”, де в головній ролі була А. Лефтій (перша дружина режисера). З 1965 року працював на кіностудії ім. О.П. Довженка. На цій кіностудії він розпочав свою дипломну роботу –  короткометражну стрічку „Та, що входить в море” (1965). Режисер використав мінімум коштів, які були виділені на цей фільм,  надолужував зображальними прийомами, прагнув передати настрій, розкіш барв і відчуттів, красу моря, бажав налаштувати людину на діалог з природою. Цей фільм був фактично без слів. Дипломна комісія не зарахувала його роботу, але неприйняття стрічки не спинило молодого митця. Він своєчасно захищає диплом вже іншим, повнометражним фільмом „Хто повернеться - долюбить” (1967) , знятим на тій же студії. При перегляді кінострічки складається враження, що молодий режисер створював не просто фільм, а закони творіння, закони кінематографічної графіки, маневруючи відтінками чорно-білого, домагаючись особливої чистоти і прозорості кадру. Режисер як і в попередньому фільмі не надавав героям права голосу. „Хто повернеться - долюбить” – фільм, у якому закладені компоненти, які стануть визначальними у „Камінному хресті” і які визначили індивідуальний стиль Осики-режисера. Риси його стилю – мінімум слів, драматургія виявляється в зображенні.
         У 1968 році Леонід Осика створив  абсолютний шедевр українського і світового кіно „Камінний хрест”, знятий за оповіданням геніального В. Стефаника. Режисер воскресив загублене у збірниках оповідання, зробив його надбанням багатомільйонного глядача. Це був успіх молодого режисера, успіх українського поетичного кіно, яке сягало світового апогею. Леонід Осика в «Камінному хресті» зобразив трагедію не тільки галицьких селян, яких злидні змусили добровільно емігрувати, а й прагнув створити узагальнюючий образ селянина, показати трагедію людини, якій випало пережити насильницьке відчуження від землі. Режисер досяг творчої свободи, високого піднесення творчих і духовних сил, в результаті чого було створено художнє полотно значної вартості. Л.Осика був окрилений, його картину „Камінний хрест” визнано не тільки в середовищі колег і кінокритиків, а і на всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді.
         У період поетичного кіно в українському кінематографі 60-х років, професійна майстерність режисера сягнула найвищої позначки.
         У 1972 році виходить стрічка „Захар Беркут”, яка стала ще однією перемогою. У цій повісті було більше казкового, ніж історичного, але разом з тим йшлося про реальну історію Київської Русі і татаро-монгольську навалу. У фільмі була задіяна велика кількість людей, масові сцени просто грандіозні, велика кіннота (2000 учасників і батальйон кіннотників). Режисер вперше себе випробував в кольорі, широкому форматі і великому постановочному полотні.
         Леонід Осика не тільки здобув авторитет в українському кіно, але й став помітною постаттю в загальносоюзному масштабі, від нього чекали нових досягнень, відкриттів, чекали наступного кроку до мистецького Олімпу.
         Але сталося зовсім протилежне, бо з 70-х років починається складний період не тільки в творчості Леоніда Осики, але і в усьому українському кіно. Були заборонені деякі стрічки, а також вийшла постанова ЦК КПУ про заборону поетичного кіно. Леонід Осика не міг знімати історичні картини, тому він вирішив переорієнтуватися, пропонуючи різні задуми, які нове керівництво постійно відхиляло, нічим це не пояснюючи.
         Професіоналізм Леоніда Михайловича дуже цінували і він залишався в рядах кращих режисерів студії, але настали нові часи, які вимагали від режисера фільмів тільки в межах окреслених ідеологічних настанов: або революція, або війна, або сучасник – „боєць трудового фронту”. Тоді Осика звернувся до поствоєнних подій, які були майже не висвітлені в кіно. Про те, що в Західній Україні рух опору проти радянської влади тривав аж до 1953 року, на той час мало кому було відомо. До схожих подій, які розгорнулися в Західній Україні, звернувся і російський письменник В.Смирнов. Саме його повість „Тривожний місяць вересень” Л.Осика взявся екранізувати. Події у фільмі розгортаються наприкінці Великої Вітчизняної війни в одному з сіл правобережної України (Полісся), куди повертається молодий солдат і організовує боротьбу з бандою націоналістів. Для того, щоб зображуване переконувало, дуже важливим було влучно підібрати акторів.  В.Фокін, Ф. Панасенко, Б.Брондуков, І.Миколайчук, А.Лефтій злились зі своїми типажами і дуже переконливо зіграли ролі. Режисерові вдалося створити єдиний психологічний настрій, а оператор та художники допомогли передати його з доступною екрану силою. Режисер мав значний успіх  в екранізації „Тривожного місяця вересня” (1977) .
         А в 1979 році з’являється двосерійна картина „Море”. Після багатьох років Осика знову повертається до теми моря, але на відміну від короткометражки „Та, що входить в море”, фільм далекий від поезії й оспівування величної краси моря. Цього разу це стосувалося проблеми Азовського моря – унікального за своєю природною властивістю, найменш солоного, в якому водяться рідкісні і цінні види риб. Але виникає загроза, бо на протоці, яка сполучає два моря – Чорне і Азовське, заплановано спорудження дамби. Внаслідок такого втручання в природу, можливе  засолонення  Азовського моря, порушення природного регулювання між цими морями, що призведе до загибелі риби. Фільм не обмежується лише екологічними аспектами, справа ще й в людях, в їх ставленні до природи. У фільмі знімались такі відомі актори, як: А.Роговцева, А.Лефтій, К.Степанков, Л.Кадочникова, Д.Миргородський, С.Олексенко, І.Миколайчук, Б.Хмельницький, М.Гринько, завдяки яким ситуації у фільмі сприймаються як життєво правдиві. Фільм був сприйнятий схвально.
         Період перших гірких втрат близьких друзів і колег, режисер вилив у документальному фільмі „...Якого любили всі” (1982), присвяченому Л. Бикову, котрий загинув у 1979 році. Режисер, намагаючись передати феномен цієї особистості, зробив кінопортрет свого товариша і колеги. У фільмі було чимало цікавої інформації, особливо від людей, які знали Л.Бикова та працювали з ним, які любили його як талановитого митця і прекрасну людину.
          Наступним твором стала стрічка „Увійдіть, стражденні!” (1987), знята за повістю А.Ткаченка, яка виявилась справжнім здобутком в українському кіно. Чорнобильська катастрофа увиразнила проблему фільму, надавши їй особливої гостроти й актуальності. Тоді не одна людина, роздумуючи над причинами вибуху, доходила висновку, що корінь зла у споживацькому становленні людини до природи, у неправильному її розумінні. Людина бачить лише єдиний шлях для людської цивілізації – шлях науково-технічного прогресу, не завжди замислюючись над тим, чим  саме можуть загрожувати ці досягнення. Це фільм, який можна назвати філософською притчею про складні взаємини людини і природи, який став ще однією пересторогою, тривожним зверненням до людей: не руйнувати місце свого довічного перебування. Людина перестає бути людиною – володарем природи, перетворюючись на її губителя. Режисер вважав, що такі кінотвори зараз дуже потрібні, треба поставити на боротьбу за нашу природу-матінку непоборну мистецьку силу, силу образів, побачених і відчутих душею.
         У наступній роботі Л.Осика звернув свій погляд до краси, яка „врятує світ”. Зняти фільм про Врубеля – давно омріяний і виношений задум режисера. Осика прагнув передати свою любов до Києва і до художника, який зміг так широко розкритися саме в Києві, збагативши і місто, і мистецтво. Вперше режисер відмовився від послуг композитора і сам компонував  музичний ряд фільму з творів сучасників Врубеля – Скрябіна, Рахманінова, Рубінштейна. Нарешті давня мрія режисера здійснилась, картина „Етюди про Врубеля” (1989, сценарій у співавторстві з С.Параджановим) вийшла в світ.
         Тільки з 1989 року з’явилась можливість знову звернутися до української літератури, і він екранізує „Подарунок на іменини” за оповіданням М.Коцюбинського та „Гетьманські клейноди” за повістю Б.Лепкого „Крутіж”. „Подарунок на іменини” (1991)  – це нагадування про те, що одна жорстокість неодмінно породить іншу, а нагромадження кари і помсти призведе до тотальних катаклізмів. „Гетьманські клейноди” (1994) – драматична сторінка в історії України де є все – підступність, кохання, інтриги. Поряд з перемогою і честю було забагато чвар і зради поміж українців, поміж козаків. Ця стрічка історично-символічна, де режисер намагався відтворити максимально наближені до автентичних костюми, домашні речі, споруди, інтер'єр – історичну достовірність, яка  дуже цінується в кіно. Для того, щоб історія на екрані була достовірною і переконливою фільм знімали в історичному місці, зокрема в Острозі, а також в музеї народної архітектури і побуту України.
         Спроба відродити національне кіно вже в незалежній Україні, на жаль не стала успішною, а з 1993 року зовсім урвалася можливість через фактичне припинення державного фінансування кіно. Леонід Осика на той час мав готовий сценарій фільму „Олекса Довбуш”, але так і не зміг розпочати над ним роботу. В 1995 році, спільно з кіноактором Л.Сердюком  він розпочав знімати картину „І не введи в спокусу”, але через брак коштів зйомки було припинено.
         Режисер ніколи не скаржився на творчу долю. Леонід Михайлович завжди залишався взірцем професійної самовідданості. Він не відрікся від кіно в найпохмуріші для нього часи, не відрікся в пострадянський період, в умовах економічної кризи, не припиняв роботи, виношуючи нові задуми. Над своїми картинами працював з великим задоволенням. За життя Леонід Михайлович зняв 13 фільмів, не враховуючи ВДІКівську дипломну короткометражну „Та, що входить в море”.
         Режисер не залишив кіно добровільно, а тяжка недуга різко зменшила можливість творчої реалізації, викресливши задуми нових стрічок. Пішов з життя Леонід Осика 16 вересня 2001 року, але  глядачі  завжди будуть пам'ятати режисера, не раз повертаючись до його фільмів. Того, що він зробив в українському кінематографі, досить, щоб інтерес до його творчості роками не згасав.
         Фільми Леоніда Осики займають важливе місце в українському кіно другої половини ХХ століття. Переглянувши навіть зараз ранні фільми Л.Осики, можна переконатися, що вони залишаються  зображально свіжими і привабливими. Цінність його стрічок все більше зростатиме, бо він в своїх фільмах вдало сполучав вирішальні компоненти кінотвору – талановитих акторів, лаконічне і вичерпне зображальне та музичне вирішення, а також цінність автентичного одягу, будівель, настрою людей і атмосфери подій.
         На жаль, багато творчих задумів режисера залишились не реалізованими, особливо історичні фільми, в створенні яких він мав неоцінний досвід. У Леоніда Михайловича залишились учні, яких він в 1993 році набрав у свою майстерню на кінофакультеті Київського інституту ім. І.К. Карпенка-Карого. Режисер не довго працював з ними – хвороба перервала викладання, але навіть за той короткий час Леонід Михайлович встиг виховати багатообіцяючих кінематографістів.
         Леонід Михайлович був удостоєний звання  лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка (1997) за художні фільми „Камінний хрест”, „Захар Беркут”, „ Гетьманські клейноди”, „Подарунок на іменини"; народного артиста України (1998). В 2001 році, за три дні до смерті Леоніду Михайловичу було присуджено Державну премію ім. О.П. Довженка.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Основні видання творів Л. М. Осики

Тривожний місяць вересень : (кіносценарій) / Л.Осика, В. Смирнов. – К. : Мистецтво, 1977. – 46 с. : іл.
Кіно в контексті української культури : [виступ] / Л. Осика // Київ. – 1988. – № 5. – С. 116–119.
Один у кіно не воїн : [інтерв'ю]  / Л. Осика// Новини кіноекрану. –  1972. – № 1. – С. 2–3.
Повернення Михайла Врубеля : [інтерв'ю] / Л. Осика// Радянська Україна – 1988. – 16 груд.. – С. 4.
Про Л. М. Осику

Брюховецька Л. Леонід Осика / Л. Брюховецька. – К. : Академія, 1999. – 219 с. : іл. – ISBN 966-518-026-6.
Брюховецька Л. Екранний портрет [Л. Осики] / Л. Брюховецька // Новини кіноекрану. – 1982. – № 4. – С. 6.
Семчук Т. Книга о режиссере / Т. Семчук // Зеркало недели. – 1999. – 13 февр. – С. 15.
Максимов М. Увесь Осика / М. Максимов // Говорить і показує Україна – 1999. – 4 лют. – С. 8.
Сердюк Л. Небилиці про Осику / Л. Сердюк // Кіно-театр. – 1999. – № 5. – С. 36–38.
Голод Т. З журбою радість обнялася: Леонід Осика / Т. Голод // Час. – 1999. –12-19 лют. – С. 12.
Брюховецька Л. Відгомін тривожного вересня / Л. Брюховецька // Молода гвардія. – 1976. – 7 січ. – С. 4.
Брюховецька Л. Чверть віку любов не згасає / Л. Брюховецька // Культура і життя. – 1990. – 4 бер. – С. 5.
Брюховецька Л. Леонід Осика: „Пропоную своє прочитання” / Л. Брюховецька // Новини кіноекрану. – 1977. – № 9. – С. 10–11.
Брюховецька Л. Леонід Осика, „шістдесятник” / Л. Брюховецька // Кіно-театр. – 1995. – № 2. – С. 7–12.
Госейко Л. Історія українського кінематографа (1896–1995) / Л. Госейко. – К. : KINO – KOЛО, 2005. – 461 с. : іл. (Про Л. Осику див. іменний покажчик).
Рудкевич І.В. Художня символіка в новелі В. Стефаника „Камінний хрест” та її осмислення в однойменній кіноверсії Л. Осикою / І. В. Рудкевич, М. В. Загоруйко // Актуальні проблеми вивчення літературних родів : зб. наук. пр. – Дніпропетровськ, 2002. – Вип. 5. – С. 51–53.
Масловська С. Запрошуємо на прем'єри : [фільм Л. Осики „Увійдіть, стражденні!”] / С. Масловська // Радянська Україна. – 1987. – 27 серп. – С. 4.
Щербак А.І. Кіно Миколи Бажана: сторінки історії українського радянського кіно :  [про фільм Л. Осики ''Тривожний місяць вересень''] / А.І. Щербак. – К. : Мистецтво, 1986. – С. 147–149.
Осика Леонід Михайлович // Шевченківські лауреати, 1962-2007: енцикл. довід. / авт. – упоряд. М. Г. Лабінський. – 2-ге вид., змін. і доп. – К., 2007. – С. 443–444. : портр. – ISBN 978-966-7575-81-6.
Осика Леонід Михайлович // Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. Капельгородська, Є. Глущенко, О. Синько. – К., 2004. – С. 442–443. – ISBN 966-7785-12-2.
Осика Леонід Михайлович // Український енциклопедичний словник-календар / упоряд. Я. Вікалюк.  – Тернопіль, 2003. – С. 178. –  ISBN 966-609-013-9.
Осика Леонід Михайлович // Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К., 1997. – С. 453. – ISBN 588500-042-5.
І Л Ю С Т Р А Ц І Ї
Л. М. Осика : [фотографія] // Брюховецька Л. Леонід Осика / Л. Брюховецька. – К., 1999. – Фронтиспіс.
Л. М. Осика : [фотографія] // Лабінський М. Г. Шевченківські лауреати, 1962-2007 / авт. – упоряд.  М. Г. Лабінський. – 2-ге вид., змін. і доп. – К., 2001. – С. 443.