9 травня
СВЯТО, ЩО ЄДНАЄ ПОКОЛІННЯ

До 65-річчя від Дня Перемоги

9 травня 1945 року назавжди увійшло в історію як День Перемоги над фашизмом, як День Перемоги у найбільшій і найкривавішій війні на планеті.

8 травня 1945 року о 22 годині 43 хвилини за місцевим часом (у Москві вже настало 9 травня) у передмісті Берліна – Карлсхорсті – розпочалась церемонія підписання Акту про військову капітуляцію Німеччини, що перебувала у стані війни з 54-ма країнами світу. Нейтральні країни, до яких відносились Швейцарія, Іспанія, Португалія, Швеція, Ірландія, Афганістан і Чилі прийняли рішення про вислання нацистських дипломатів. Германський Рейх, про заснування якого було оголошено 1871 р. у залі Дзеркал у Версалі, припинив своє існування.

В 0 годин 15 хвилин від імені Верховного головнокомандувача Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини підписав начальник штабу верховного головнокомандування вермахту генерал-фельдмаршал В. Кейтель. Радянський Союз представляв заступник Верховного головнокомандувача, маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков, союзників – головний маршал Великобританії А. Теддер.

Указ про перемогу у війні з гітлерівською Німеччиною о 6-й годині ранку прочитав по радіо диктор Юрій Левітан. Тому 9 травня вважається Днем Перемоги, хоча воєнні дії після цього тривали ще не один місяць.

Можливо, через те, що шлях до Перемоги був надто важким, а втрати занадто великими, 9 травня було звичайним днем, який офіційно не відзначали. І лише у 1965 році «День Перемоги» одержав статус державного свята.

Полум’я Другої світової війни, складовою якої була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників, палахкотіло цілих шість років. Битви точилися на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на безмежних морських і океанських просторах. Армії сторін, що воювали, нараховували понад 110 млн. чол. Загалом війна забрала понад 50 млн. людських життів.

На час нападу на СРСР фашистською Німеччиною вже були підкорені Польща, Франція, окуповані Данія, Голландія, Бельгія, Люксембург, Норвегія та ряд балканських країн. Це було закономірним продовженням її мілітаристської політики зі встановлення світового панування, завоювання «життєвого простору», насамперед за рахунок України, Росії, Білорусії та інших республік СРСР та перетворення на рабів слов’янських та деяких інших народів, віднесених нацистами до так званої «нижчої» раси.

Як і в роки Першої світової війни, Україна опинилася в епіцентрі гігантської битви. Вже на світанку 22 червня 1941 р. на нашу землю впали німецькі бомби, а гітлерівські дивізії вдерлися на українську територію, нахабно плюндруючи все на своєму шляху.

Полум’я Великої Вітчизняної війни палало на українській землі понад 40 місяців – з червня 1941-го по жовтень 1944-го року. Лилася кров, нищилися матеріальні й культурні цінності, духовні надбання народу.

Але гітлерівці жорстоко прорахувалися, бо зустрілися з масовим героїзмом народу. Одразу після вторгнення агресора війна стала для нашого народу визвольною, Вітчизняною. Для українців, як і для народів, об’єднаних на той час у СРСР, Велика Вітчизняна війна стала боротьбою за право на вільне життя, за свою землю та гідне майбутнє. У бій йшли мобілізовані та добровольці, чоловіки й жінки, атеїсти й віруючі, люди різних національностей та віросповідань.

Сьогодні можна довго дискутувати про те, хто і що тоді захищав ? Вітчизну чи соціалістичний лад, ідейні цінності чи свою домівку і родину. Однак незаперечним залишається той факт, що суспільство зуміло згуртуватися і піднятися для відсічі агресорові.

Водночас війна розкрила усі сильні і слабкі сторони радянського суспільства, адже заподіяні нею рани могли бути б набагато меншими, якби не політичні, економічні та воєнні прорахунки тодішнього керівництва СРСР та масові репресії. Але історія, як відомо, не визнає слова „якби”. Було те, що було.

З перших днів війни розгорнулася й всенародна боротьба в тилу ворога. Наприкінці 1942 р. в Україні не було жодного району де б не діяли підпільні групи або партизанські загони, яких налічувалося близько 3,5 тис.

Масовий партизанський рух став найефективнішою формою боротьби в тилу ворога. На території України була створена партизанська армія, яка налічувала понад 500 тис. партизанів, об’єднаних у більш як 60 з’єднань, близько 2 тис. загонів і груп. На територіях, відвойованих у німецько-фашистських загарбників, створювались партизанські краї та зони.

Партизанський край з перших днів окупації виник у північних районах Сумської області, де загони під командуванням С. А. Ковпака і О. М. Сабурова розгорнули активні дії проти окупантів. Партизани взаємодіяли з регулярними військовими частинами у прифронтовій зоні, допомагаючи у розв’язанні оперативних завдань. За їхньою участю радянські війська визволили 139 населених пунктів України. Великий ефект давала диверсійна діяльність партизанів на комунікаціях ворога, особливо під час проведення великих операцій на фронтах.

Партизанський рух зробив гідний внесок в історичну перемогу над загарбниками. Батьківщина високо оцінила такий масовий героїзм його учасників, вручивши 184 тис. орденів і медалей, та удостоївши 234 чол. званнями Героїв Радянського Союзу, а керівників партизанських загонів С. А. Ковпака і О. Ф. Федорова було удостоєно цими званнями двічі.

Понад 6 млн. воїнів з України увійшло до складу Збройних сил антигітлерівської коаліції. Про високе усвідомлення свого воїнського обов’язку з боку українців свідчить і той факт, що вони посіли друге місце після росіян за кількістю Героїв Радянського Союзу та повних кавалерів ордена Слави.

Здебільшого все, що робилося на фронті й в тилу, було на межі людських можливостей, а нерідко й поза ними. Однак це сприймалося не як щось виняткове, а як неймовірно тяжка, небезпечна, але неминуча і необхідна робота. У надзвичайно короткий термін відбулося переведення на воєнні рейки гігантського народногосподарського організму країни. Слова «Все для фронту, все для перемоги!» були не просто полум`яним гаслом. То була сувора робоча формула, яка щодня, щогодини наповнювалася конкретним змістом.

Велика Вітчизняна війна – одна з найдраматичніших сторінок нашої історії XX століття. Ось чому вона продовжує жити незагойною раною у свідомості мільйонів наших співвітчизників та усіх людей доброї волі. І чим далі у минуле відходять її грізні обриси, тим повніше осягається велич народного подвигу, який генетично передається від покоління до покоління, навічно закарбовуючись у вдячній пам'яті нащадків як символ невмирущої слави наших батьків, дідів, прадідів, їхньої доблесті й звитяги, незборимого прагнення жити за ідеалами миру, свободи, справедливості та гуманізму.

Перемога, як відомо, дісталася надто дорогою ціною. Тільки пряміматеріальні збитки, яких внаслідок руйнувань та пограбувань державного, кооперативного й особистого майна громадян зазнав Радянський Союз, склали 678 млрд. крб. (у довоєнних цінах), а з урахуванням військових витрат і втрат від припинення виробництва у загарбаних нацистами районах ? у 2 трлн. 569 млрд. крб. Цю фантастичну цифру навіть важко уявити! Для порівняння: вона більш ніж у 14,5 раз перевищувала всі прибутки державного бюджету СРСР за 1940 рік. У цілому країна втратила близько третини свого національного багатства.

Особливе місце в історії тієї буремної доби займає Україна, територія якої стала ареною найзапеклішого збройного протиборства двох могутніх держав. Тож не випадково, що на долю українського народу випали воістину нечувані страждання і жертви. Тут відбувалися найжорстокіші битви війни і загинуло чи не найбільше бійців та командирів Червоної армії. Окупанти винищили 3,9 млн. мирних жителів і до 1,4 млн. військовополонених, а 2,4 млн. молодих найбільш працездатних українців вивезли на примусові роботи до Німеччини. Багато з них там і загинули.

Тож, практично кожен клаптик землі переораний бомбами, снарядами, перекопаний солдатськими лопатами та рясно политий кров'ю. На руїни перетворилися 714 українських міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 215 з яких розділили трагічну долю білоруської Хатині.

Було зруйновано більше 16 тис. промислових підприємств, близько 30 тис. колгоспів, радгоспів та МТС, практично всю соціально-культурну інфраструктуру. Безпосередні збитки, завдані Україні, становили 285 млрд. крб., а загальна сума завданих населенню та народному господарству республіки збитків сягнула майже 1,2 трлн. крб.

Друга світова війна була для України особливо страшною ще й через те, що наш народ не мав власної держави. Фашистські ідеологи заявляли: українці ? раби німецьких колоністів. Рейхскомісар Еріх Кох говорив: «Наше завдання полягає у висмоктуванні з країни всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. А якщо мені трапиться українець, достойний зі мною сидіти за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». З іншого боку, радянська система розглядала Україну виключно як складову наддержави – СРСР, а звільнення її від фашистів (задля чого віддали своє життя мільйони самовідданих українців та неукраїнців, комуністів та некомуністів) – лише як запоруку зміцнення цієї наддержави.

Таким чином, право України на власну державність ніколи не здавалось таким нездійсненним, як у ті буремні 1941-1945 рр., адже нацисти взагалі відмовляли українцям як нації в праві на життя!

Щоб здобути свободу, треба присвятити себе боротьбі за мету незрівнянно вищу, ніж врятування тільки власного життя. Всі палко бажали одного ? щоб їхнє і прийдешні покоління збагнули абсолютну цінність кожного людського життя у вільній країні. Мабуть, це і є один з головних висновків Великої Вітчизняної війни. Класик української літератури XX століття ? Улас Самчук писав у ті дні, що кожний народ хоче жити, пристрасно і сильно жити. І хто тепер цього не зрозуміє, той рано чи пізно впаде жертвою власної недалекоглядності.

Минуло шістдесят п`ять років від незабутнього травня 1945 р., але й сьогодні величний подвиг захисників і визволителів Вітчизни, що символізує тріумф справедливості, залишається невичерпним джерелом патріотизму та незалежної віри у свої сили. День Перемоги – це свято, що гуртує представників усіх поколінь у їхньому широкому прагненні віддати данину шани й поваги воїнам-фронтовикам. Ми пам’ятаємо полеглих на ратному полі й низько вклоняємося ветеранам, які на своїх плечах винесли тягар війни і підняли країну з руїн у повоєнні роки.

Пам’ять про ці жертви, про ратний і трудовий подвиг народу зобов’язує всіх нас перейнятися усвідомленням того, що, якби не було Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б могли не народитися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації, оскільки за планом «Барбаросса» 80% населення західних областей України підлягали знищенню, а решта 20% – мали стати робочою силою.

У 2010 році Верховна Рада України видала постанови: «Про відзначення 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні та звільнення України від фашистських загарбників» і «Про проголошення 2010 року в Україні Роком ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», якою передбачила проведення заходів з метою вшанування подвигу народу в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини.

Торжества на честь знаменної дати, безперечно, додадуть ветеранам життєвих сил, зігріють їхні душі та серця. Вони стануть свідченням того, що в нашому оновленому суспільстві живі традиції та ідеали, які надихали їх на боротьбу з ворогом.

ЛІТЕРАТУРА

Постанова Верховної Ради України : Про відзначення 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні та звільнення України від фашистських загарбників, від 13 січня 2009 р. ; № 842-VI. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2009. – № 26. – С. 331.

Постанова Верховної Ради України : Про проголошення 2010 року в Україні Роком ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, від 5 березня 2010 р. ; № 1948-VI. // Голос України. – № 47. – 17 берез.

Советская Украина в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 : док. и материалы : в 3 т. – 2-е изд., доп. – К. : Наук. думка, 1985. – Т. 1-3.

Безсмертя : Кн. Пам’яті України, 1941-1945 / П. П. Панченко, С. М. Андрушко, С. М. Артьомов та ін. – К. : Пошук.-видавн. агентство «Кн. Пам’яті України», 2000. – 872, [71] с. : фотоіл., табл.

Віхи пам’яті на шляху до Великої Перемоги : нариси та спогади / авт.-упоряд. В. І. Кучерявенко. – Д. : Пороги, 2004. – 178 с.

Говорят живые и погибшие фронтовики, 1941-1945 / под общ. ред. А. П. Кутузова. – К. : ВАТ « Київ. правда», 2002. – 447 с.

Кто был кто в Великой Отечественной войне 1941-1945 : Люди. События. Факты : справочник / под. ред. О. А. Ржевского. – 2-е изд., доп. – М. : Республика, 2000. – 431с.

Україна партизанська, 1941-1945 рр. : партизан. формування та органи керівництва ними / авт.-упоряд. : В. С. Лозицький (керівник) ; редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.]. – К. : Парлам. вид-во, 2001. – 319 с.

Патріот України : довід.-інформ. вид. : до 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. – К. : Книги Пам’яті України. 2004. – 145 с.

Василевський В. Ешелони йшли на Схід / В. Василевський // Демокр. Україна. – 2000. – 5 січ. – С. 3.

Дата : [Історія святкування Дня Перемоги] // Акцент-plus. – 2003. – 8 мая. – С. 3.

Ільюшин І. І. Національно-визвольні прагнення українських та польських самостійницьких сил за часів Другої світової війни / І. І. Ільюшин // Укр. іст. журн. – 2003. – № 1. – С.82-96.

Литовченко Т. Гіркий смак перемоги: Букринський плацдарм / Т. Литовченко // Політика і культура. – 2003. – № 43. – С. 30-32.

Огнев А. Как мы пришли к Великой победе / А. Огнев // Мол. гвардия. – 2002. – № 5/6. – С. 199-210.

Свідзинський А. Про національно-визвольну боротьбу українського народу в роки ІІ світової війни / А. Свідзинський // Розбудова держави. – 2001. – № 1. – С. 27-44.

Туркеня А. Україна була геополітичним центром воєнних дій / А. Туркеня // Столиця. – 2004. – 7-13 трав. – С. 9.

Додаткова інформація :
«До 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні»